За 15 років неаполітанська влада витратила на вирішення сміттєвої проблеми понад EUR2 млрд, але безрезультатно — сміттєспалювальних заводів, нових полігонів за цей час так і не побудували. Мешканці Неаполя у своїх бідах звинувачують місцеву мафію камору — сміттєвий бізнес належить їй. Кажуть, саме вона не зацікавлена в будівництві нових полігонів і заводів. У камори свої нелегальні смітники — конкуренція їй ні до чого.

Майже Неаполь

«Сміттєвої» мафії в Києві немає, але проблем з утилізацією відходів не набагато менше, ніж у Неаполі. Щороку в столиці утворюється близько 6 млн кубометрів побутових відходів (приблизно 1,2 млн тонн) — гора сміття, рівна приблизно за об’ємом 600 «хрущовкам». Все, що є у міста для утилізації цієї купи київських відходів, — переповнений полігон № 5 і побудований ще 1988 року сміттєспалювальний завод «Енергія». Міський смітник і завод давно не здатні впоратися зі зростанням обсягу відходів. За словами начальника Головного управління комунального господарства Києва Михайла Шпарика, на полігоні № 5 утилізується 30% столичного сміття, на заводі «Енергія» спалюється близько 20%. Решту 50%, за словами Михайла Шпарика, вивозять на сім обласних смітників «відповідно до наявних лімітів».

Час «Ч» для головного міського смітника, який експлуатується з 1986-го, два роки тому називав перший заступник голови Київської міськадміністрації Анатолій Голубченко. На думку чиновника, ресурсів п’ятого полігона вистачить до 2012 року. Завод «Енергія» — навіть після реконструкції — не зможе переробляти більше 30% київських відходів. Щоб стати Неаполем, Києву знадобиться лише чотири роки, вважають більшість експертів.

Щоправда, Михайло Шпарик обіцяє, що до 2012 року в столиці побудують два нові сміттєспалювальні заводи, кожен потужністю 500 тис. тонн відходів на рік. За його словами, перший має запрацювати у 2010-му, другий — у 2011 році.

Восени 2006-го КМДА розробила умови конкурсу з будівництва нового заводу для перероблення відходів: вартістю до EUR100 млн і потужністю на 25% більше, ніж в Енергії — 300 тис. тонн на рік. На початку 2007-го у міськадміністрації заговорили про будівництво вже двох об’єктів. «Ми вивчили усі технології, в нас є інвестори, які бажають побудувати заводи. Гадаю, у 2009-му відкриємо перший з них, у 2010-му пустимо другий», — пообіцяв тоді заступник голови КМДА Голубченко. У вересні 2007-го головне управління економіки та інвестицій столичної міськдержадміністрації оголосило новий конкурс із залучення інвестора для будівництва першого заводу (початок будівництва — 2008 року, закінчення — 2011-го, потужність — 500 тис. тонн на рік, після 2023 року права власності переходять місту, всі витрати з будівництва бере на себе інвестор). На конкурс було подано лише одну заявку — від австрійської компанії EVN AG, яка спеціалізується на переробці й утилізації відходів у Центральній та Східній Європі. Її й оголосили переможницею. За 2,139 млрд грн (приблизно EUR280 млн) австрійці ладні були збудувати об’єкт ще до 2012 року. Але інвестиційну угоду так і не було підписано: EVN AG попросила банківські гарантії повернення коштів, вкладених у будівництво сміттєспалювального заводу. У КМДА надати їх відмовилися, австрійці так і не приступили до будівництва. Що, загалом, не дивно. Щоб повернути за 10-11 років EUR280 млн, за тонну спалених відходів на новому заводі EVN AG мала б отримувати EUR50-60. Теперішній тариф, встановлений міськадміністрацією для заводу «Енергія» (94,15 грн/т), приблизно вп’ятеро нижчий. Поховання сміття на полігоні № 5 дешевше вдесятеро.

Сміття на вивіз

У 2008-му за вивезення та утилізацію комунальних відходів кияни заплатять 125 млн грн. Дві третини цієї суми — 80 млн — отримають перевізники. Решту 45 млн грн поділять між собою полігон № 5, Енергія та обласні смітники.

Розцінки на спалення, поховання та вивезення побутового сміття розраховує Мінекономіки, виходячи з витрат підприємств, які займаються утилізацією. Тут враховують усі видатки сміттярів — на паливо, ремонт техніки, оренду офісів, фонд оплати праці тощо. Що вищі витрати підприємства, то вищий тариф. Запропоновані міністерством тарифи затверджує місцева влада.

Кожен столичний перевізник сміття працює за індивідуальним тарифом. Найвищий у комунального Київспецтрансу — 23,76 грн за вивезення одного кубометра відходів. Середній по місту — 16,8 грн. Але у цю суму не закладено навіть мінімальну рентабельність — тільки компенсацію витрат із вивезення сміття. Але і за таких тарифів столичні компанії примудряються заробляти на вивезенні відходів — у середньому 10% чистого прибутку. Справа в тому, що за тарифами КМДА вони працюють лише з підприємствами житлово-комунального господарства. Розцінки на вивезення відходів для комерційних структур — договірні.
Сміття з Києва вивозять близько двох десятків фірм. Контрольний пакет акцій найбільшого оператора — ВАТ «Київспецтранс» — належить місту. Найближчі конкуренти Київспецтрансу — ТОВ «Грінко-Київ» і ДП «Фірма Альтфатер Київ» (стовідсоткова «донька» німецького концерну Veolia). За оцінками Віктора Ржоткевича, голови наглядової ради ВАТ «Грінко», 60% столичного ринку перевезень сміття ділять між собою Київспецтранс і ТОВ «Грінко-Київ» (входить до АТ «Грінко» разом зі сміттєсортувальним комплексом у Києві та автопідприємствами із вивезення відходів у Донецьку, Дніпропетровську, Львові та Житомирі). А за оцінками директора ДП «Фірма Альтфатер Київ» Ростислава Мартиняка, 85% київського сміття вивозять 5-7 компаній.

Місто відбирає перевізників на тендерній основі: комунальні підприємства (ЖЕКи) раз на рік проводять конкурс, обираючи компанії, здатні без перебоїв збирати та вивозити побутове сміття за найнижчими розцінками. Власники великих фірм конкурсами незадоволені: складно починати якісь масштабні проекти, коли строк договору становить лише 12 місяців, а через рік ЖЕК може відмовитися від твоїх послуг на користь новачка з меншим тарифом.

Багато хто незадоволений і тим, як розраховується тариф. «Механізм формування тарифів несправедливий, — стверджує директор Альтфатера Ростислав Мартиняк. — Я намагаюся заощаджувати: знімаю дешевий офіс, утримую недорогий автопарк. Власники інших підприємств про це не думають: орендують великі офіси, утримують великий штат, дорогий парк машин. Витрати в них більші, ніж у мене, відповідно, їхній тариф вищий, ніж в Альтфатера». Компанія Мартиняка розмістилася в кількох кімнатах у будинку радянських часів — у промзоні поруч з аеропортом «Жуляни». За вивезення кубометра «комунального» сміття ДП «Фірма «Альтфатер Київ» отримує 16,02 грн. «Рентабельність нашого підприємства — 15-20%», — стверджує директор української «доньки» німецького концерну Veolia. Це у 1,5-2 рази більше, ніж у середньому по ринку. Секрет успіху, як стверджує Ростислав Мартиняк — у розумному й ощадливому управлінні. Більшу, ніж у конкурентів, рентабельність забезпечують договори з комерційними підприємствами. Офіс найближчого конкурента Мартиняка — компанії «Грінко» — розташований у двоповерховому будинку в центрі Києва, на вулиці Саксаганського. За твердженням голови наглядової ради ВАТ «Грінко», вивезення відходів наразі прибутку не приносить, хоча тариф Грінко вищий, ніж в Альтфатера: 19,09 грн за кубометр сміття. Чисті збитки акціонерного товариства у 2007 році становили 2,081 млн грн.

З 1998 року по червень 2007-го в столиці діяв єдиний тариф для всіх перевізників — 3 грн за вивезення кубометра відходів. Він не змінювався майже 10 років. Щоб утриматися на плаву, багато компаній везли відходи на обласні смітники, чиї тарифи на поховання істотно нижчі, ніж у столичних полігона № 5 й Енергії. Або за містом безкоштовно вивантажували сміття в лісопосадках та ярах. «Собівартість вивезеня контейнера відходів (наприкінці червня 2007-го року. —Прим. Контрактів) була 16 грн, нам платили 3 грн. На кожному кубометрі ми втрачали 13 грн», — розповідає голова наглядової ради Грінко пан Ржоткевич. «До початку 2007 року ми заборгували головному підприємству в Німеччині 4 млн грн», — згадує директор Альтфатера Ростислав Мартиняк.

Але, навіть зазнаючи збитків, жодна компанія не пішла із цього ринку. «В Україні сміттєвий бізнес на етапі становлення», — пояснює феномен Ржоткевич. На його думку, рано чи пізно утилізація контейнера відходів (1-1,1 куб. м) в Україні коштуватиме, як у Європі, — EUR25-35, тобто в чотири-шість разів дорожче за нинішні EUR6,25 (50 грн). «Щоб заробляти в майбутньому, починати потрібно вже сьогодні», — каже Віктор Ржоткевич. За підрахунками Ростислава Мартиняка, вихід на ринок сміттєвих перевезень Києва навесні 2008-го коштував би новій компанії щонайменше $1 млн.

Усе, що знайдено

У більшості країн ЄС 50% виручки підприємствам, що спеціалізуються на утилізації, забезпечує продаж вторсировини. Приміром, тонна очищеного сміття зі стовідсотковим вмістом пластику коштує на світовому ринку близько EUR1000. А виробів із пластмаси у міських відходах міститься майже 60%.

В Україні за 1000 кг використаної ПЕТ-тари можна виручити від 3 тис. грн. Зазвичай очищений пластик іде на експорт, за кордоном його використовують, наприклад, при виготовленні офісних меблів. Тонна «вторинного» паперу коштує 300 грн, метал іде по 1200-1250 грн за тонну. За оцінками сміттярів, тільки дрібного брухту кияни викидають на $5-10 млн щороку (2-4% столичного сміття).

Єдина у Києві сортувальна лінія належить Грінко, станція працює з 2005-го, але прибутку не приносить. «У Києві дотепер не практикують роздільне збирання відходів, — скаржиться Віктор Ржоткевич. — Без нього робота сортувального заводу не має сенсу». За його словами, у відкритому контейнері папір і пластик перемішуються з харчовими відходами, водою. Брудний папір використати повторно неможливо, пластик — лише після спеціального очищення. «З кожного контейнера в Києві ми можемо відібрати не більш ніж 10% вторсировини, — гадає Ржоткевич. — Сортувальна лінія завантажена на 20-30% потужності і, по суті, слугує перевалкою між перевізником відходів і полігоном».

Торік КМДА на 5 млн грн закупила 1950 контейнерів для нехарчових відходів. Їх встановили в Солом’янському, Подільському, Голосіївському та Шевченківському районах.
Контейнери спецпризначення стоять поруч зі звичайними, вивозять їх раз на тиждень. Експеримент поки складається не дуже вдало. У контейнерах легко зламати висячий замок, їх запросто відкривають мисливці за макулатурою і пляшками — безпритульні. У відкриті спецконтейнери потрапляє вода, мешканці викидають у них невідсортоване сміття. «Але навіть із таких контейнерів можна відібрати 30-40% цінних вторресурсів замість 10%, які ми витягаємо зі звичайних», — каже Віктор Ржоткевич. Зараз Грінко обслуговує 300 контейнерів для збирання нехарчових відходів, улітку компанія планує самостійно закупити ще 500. Грінко збирається купувати дорожчі контейнери типу «Дзвін» вартістю 6 тис. грн. Закуплені КМДА баки дешевші (2,5 тис. грн), але «Дзвін» неможливо розкрити.

У 2008-2009 роках власну сортувальну станцію планує запустити Альтфатер Київ. За словами Ростислава Мартиняка, компанія готова інвестувати EUR2-3 млн у будівництво сортувальної лінії, якщо місто виділить під це ділянку. З кінця 2007-го Альтфатер розвиває власну програму роздільного збору відходів у Солом’янському районі столиці. Компанія обслуговує 350 міських спецконтейнерів і 150 власних. За підрахунками Мартиняка, 50 контейнерів для збору нехарчових відходів «дають» близько 60 тонн вторсировини на місяць. Сьогодні відсортоване сміття компанія змушена возити Грінко-центру. «За утилізацію нехарчових відходів Грінко-центр бере з нас лише на 25% дешевше, ніж за несортоване сміття. Це несправедлива ціна — знижка має бути 50%, — вважає директор Альтфатер. — Але ми змушені погоджуватися на ці умови, оскільки альтернативи поки немає».

Чим багаті

Бізнес на смітті перспективний не лише в масштабах столиці. За словами міністра охорони навколишнього природного середовища Георгія Філіпчука, на українських смітниках накопичилося понад 30 млрд тонн відходів — це 50% обсягу Азовського моря (150 млрд кубометрів. — Прим. Контрактів). Легальних сміттєвих полігонів налічується понад 4,5 тис., нелегальних майже вчетверо більше — близько 16 тис. Їхня загальна площа дорівнює розміру 117 тисяч футбольних полів. За останні дев’ять років, при скороченні населення майже на 10%, за даними Міністерства з питань житлово-комунального господарства України, кількість побутових відходів збільшилася майже вдвічі — з 26,31 млн кубометрів у 1999 році до 46,05 млн у 2007-му.

Втім, в Україні дотепер немає державної програми з утилізації відходів. Про необхідність її створення чиновники почали розмови лише місяць тому.