 |
Категорії розділу |
 |
|
|
Вебмайстру
[10]
Статті вебмайстру
|
|
Відомі люди
[10]
Співаки, актори, художники
|
|
Навчання
[3]
Статті, що стосуються навчання, освіти
|
|
Творчість
[6]
Власні вірші, оповідання ...
|
|
Робота
[1]
Робота і заробіток в Інтернеті
|
|
Гумор
[23]
Свіжі анекдоти, смішні історії, все, що підвищує настрій
|
|
Різне
[71]
Все, що не входить у вищі категорії
|
|
 |
|
Статистика |
|
|
Онлайн всього: 1 Гості: 1 Користувачі: 0 |
|
|
 |
Каталог статтів |
 |
Тарас Григорович Шевченко (продовження)
У громадянській ліриці з'являється образ поета-юродивого, який усе знає, розуміє, оплакує руїну-Україну, але якого люди не чують. Юродивий у християнській традиції — провісник, носій слова Божого; і тим страшнішим є майбутнє людей, зайнятих марнославними клопотами, буденною метушнею і збайдужілих до спільної долі всієї нації. Поет не може змиритис з тим, що нелюдські зусилля народу, криваві жертви в боротьбі за волю й незалежність лишилися марними; вільна Україна пішла в непам'ять, опинилася в позачассі. Єдина наді поетова — на власне слово, яке пробудить націю (“Чигрине, Чигрине...”)—мотив, що набув нового, дійового змісту. Цей же образ юродивого виступить згодом у ліричній поемі-посланні “І мертвим, і живим...”
Іншу іпостась ліричного героя — уже не в трагічній постаті юродивого, а в бурлескній масці простака, започаткованій у полемічному вступі до “Гайдамаків”, маємо розгорнутою у вступі та петербурзькому епізоді поеми “Сон (У всякого своя доля)”— ліричного памфлету, першого твору політичної сатири,— і в творчості Шевченка, і в новій українській літературі,— сатири, спрямованої проти соціального й національного гнобленн українського народу, проти підвалин тодішнього соціально-політичного ладу — самодержавства, кріпосництва, церкви, проти рабської покірливості мас і національної зради верхівки українського суспільства, що пішла на службу імперській владі. Поема “Сон” стала принципово новим явищем у літературі не лише України, а й усієї імперії. У ній вперше в історії сатири самодержавство викривалося з позицій кріпосного селянства, яке усвідомило себе (в особі Шевченка) політично. Цей твір поставив автора в один ряд з найвидатнішими сатириками світової літератури.
Гротесковий харакгер має й політична поема-“містерія” “Великий льох”, у якій Шевченко в алегорично-фантастичній формі осуджує явища минулого й сучасного України. Це драматизована поема, де авторові належить лише композиційна рамка, ліричний епілог та окремі ремарки, слово ж надане самим персонажам: їх троє у кожній із трьох сцен. Партії персонажів — це ліризовані монологи-передісторії трьох дівочих душ; злісне каркання й похвальба трьох ворон — злих демонів українського, російського та польського народів; безглузда суперечка трьох лірників. Дійового драматургічного характеру полілог ворон набуває лише в момент містеріальної кульмінації — повідомленн української ворони про народження двох близнят Іванів — антагоністів: майбутнього національного провідника та майбутнього ката України (мотив двійнят надзвичайно поширений у світових міфологіях). У поемі у філософсько-притчевій формі сконцентровано історіософію Шевченка — його погляд на трагічно-зламні моменти історії України й ментальність різних верств суспільства, їхню позицію,— тобто комплекс факторів, які призвели до повного поневолення й руїни. Виражено тут і його віру в глибинні життєтворчі струмені нації, яка народить свого визволителя, віру в міць її вільного духу — цього справжнього скарбу Великого льоху.
Якщо в поемах “Сон” і “Великий льох” Шевченко типізує дійсність, створюючи передусім сатиричні ситуації й картини життя, то в політичних поезіях — “Кавказ”, “І мертвим, і живим...”, “Холодний яр”, “Три літа” та інших основною формою сатиричного образотворення є ліричний монолог, сповнений обурення й сарказму. В цих Шевченкових інвективах і політичних медитаціях головним “героєм” стає, власне, думка-переживання поета, а на перший план виступають безпосереднє викриття й картання суспільного зла, сатиричні оцінки й характеристики.
Таким лірично-сатиричним монологом є один із найвидатніших творів світової політичної поезії — інвектива “Кавказ” (1845), у якій поет осуджує війну царизму проти горців і уславлює боротьбу народу за свободу. Та змістом лірична поема виходить поза локальні межі теми “кавказької війни”. У ній, як і в поемі “Сон”, сатирик викриває всю соціально-політичну систему миколаївської Росії, яка постала й збагатилася на безперервних загарбницьких війнах, насильстві над іншими народами, що “добровільно” (як народ Шаміля) приєднувалися до імперії. Колонізаторська сутність російського імперіалізму з його лицемірною офіційною демагогією, бездушно жорстоким військом, слухняною забюрократизованою церквою, розвінчана безжально й ущент. Поет утверджує ідею братерства та єднання народів імперії у боротьбі з самодержавством. “Кавказ”,— писав І. Франко,— се огниста інвектива проти “темного царства” зі становища загальнолюдського, се, може, найкраще свідоцтво могутнього, всеобіймаючого, щиро людського почуття нашого поета” [26, 137]. У “Кавказі” виявилися найхарактерніші риси Шевченкової сатири як сатири переважно ліричної, з властивими їй взаємопереходами ствердження й викриття, саркастичної й героїчної інтонацій, високого пафосу та зниження. Це художньо довершений твір, у якому розвиток і зіткненн поетичних мотивів підлягають законам музичної сонатної форми [Чамата Н. П. Композиція поеми Шевченка “Кавказ” // Рад. літературознавство. - 1983. - № 10. - С. 27—36.].
Ці риси Шевченка як політичного сатирика наявні також у його посланні “І мертвим, і живим...” (1845), адресованому “землякам”— українській дворянській інтелігенції, ліберальному панству. Зміст його насамперед сатиричний: поет викриває фальшиве “народолюбство” лібералів, нещирість їхнього “патріотизму” та небажання знати ту реальну криваву ціну, яку сплачував народ, відстоюючи незалежність України. Але сатиру в творі підпорядковано позитивному завданню — спонукати адресатів послання захищати народні інтереси: це “усовістительна” сатира. Розуміючи, що для визволення нації з пут колоніальної залежності необхідні одностайні зусилля, тяжко переживаючи захланність кріпосників, що призводила до страшних соціальних конфліктів,— поет намагаєтьс пробудити в серцях кращої частини панства милосердя до своїх селян-кріпаків і патріотизм, усовістити їх або й застерегти, погрожуючи реальною перспективою кривавого повстання, яке знекровить націю. Метою ж була національна злагода за умови демократизації суспільства,— тільки таким чином можливе досягненн соціального, політичного й національного визволення; йому мало передувати визволенн духовне й моральне. Ці засади — нове слово не тільки в українській літературі, а й в усій суспільній думці України. Випереджаючи історичну науку свого часу, Шевченко бачив у минулому України не ілюзорну національну гармонію, а боротьбу антагоністичних соціальних сил, гноблення народу пануючою верхівкою. Твір є шедевром ораторського стилю поета. Недаремно П. Куліш у своїх спогадах порівнював ці полум'яні поетичні творіння часу “трьох літ” з “гуком воскреслої труби архангела”, а їх автора вважав національним пророком,— такою непереборною була міць поетичного слова, яке немало спричинилос до політичної актуалізації програми Кирило-Мефодіївського братства.
Пройняті духом запереченн існуючого ладу такі перлини громадянської лірики Шевченка, як “Холодний яр”, “Чигрине, Чигрине”, “Гоголю”, “Давидові псалми”, “Три літа”, “Як умру, то поховайте” та ін. Всі вони є ліричними творами, в яких поет не просто декларує “готову” думку, а переживає її, виборює, шукаючи відповідь на найпекучіші питання, що їх порушує час. Так, ліричним сюжетом вірша “Як умру, то поховайте” (“Заповіт”)— однієї з вершин світової політичної поезії — є розвиток думки-переживання про долю народну. Шевченко закликає народ повалити існуючий лад і побудувати нове, справедливе суспільство — “сім'ю вольну, нову”. Ці революційні заклики поета висловлюють саме його пережиту серцем думку, вони породжені його вболіванням за народ. Провідна риса поезії Шевченка — нерозривна єдність особистого й громадського, його ліричного “я” і всенародного “ми”. Ця риса властива не тільки політичній ліриці поета, а й усім його ліричним поезіям. Навіть розкриваючи найінтимніше, він говорить про свою добу, про суспільство. Наприклад, у віршах “Чого мені тяжко, чого мені нудно” і “Заворожи мені, волхве” відбилися не просто особисті переживання поета, а його розчарування в оточенні (“люд навісний”), болісний процес духовного прозрівання.
Романтичний образ-характер патріота, борця “за темнії люди” створив Шевченко в поемі “Єретик” (1845), написаній на сюжет із національно-визвольної боротьби Чехії XV ст. Його Гус, зберігаючи риси історичного Яна Гуса, є водночас образом ідеального героя, яким його уявляє народ (непохитність переконань, самопожертва, справедливість). На відміну від ліричної манери більшості ліро-епічних поем Шевченка, тут автор майже не вдається до ліричного коментування подій (крім вступу-посвяти П.-Й. Шафарикові та кінцівки-епілогу). Авторська позиція виявляєтьс у зіткненні героїчної й сатиричної тем, контрасті образних характеристик, ідентифікації героя з саможертовним Христом. Завдяки численним алюзіям боротьба Гуса проти Ватикану асоціювалася в свідомості тогочасного читача з боротьбою сучасних йому “єретиків”— борців проти існуючого ладу. Велике значення мали й заклики поета до єднання слов'янських народів та опору німецькій експансії. Поема з її посвятою стала найповнішим виявом поглядів Шевченка на слов'янство як сім'ю рівноправних народів, “дітей старих слов'ян”, які мають усвідомити цю єдність і вкупі вести боротьбу проти колоніальної залежності від різних “господарів” за своє національне, політичне, соціальне, релігійно-духовне відродженн (подібні погляди поет висловив ще в 1841 р. у “Гайдамаках”).
Ніколи не полишали поета постійний біль і пекучий “національний сором” за принизливе становище нації (“так сміються ж з України / Стороннії люди!”); ніколи не переставав він шукати шляхів визволення. Та й уся суспільна атмосфера спонукала Шевченка до виробленн власної позиції у так званому слов'янському питанні: національно-визвольні рухи народів Європи, співробітництво славістів різних країн, дослідження історії і культури власних народів, підтримане могутньою хвилею романтичного світосприйняття й мистецтва тощо. Погляди Шевченка завдяки демократизмові, федералізмові, піднесенню загальнолюдських і загальнохристиянських духовних та етико-моральних цінностей протистояли гаслам російських слов'янофілів (О. Хомякова, К. Аксакова, І. Киреєвського), заснованих на різко відмінних від української рисах російської ментальності та панславістській проімперській ідеології. Поряд із полум'яними поезіями “Розрита могила”, “Чигрине, Чигрине...”, “Сон”, “Кавказ”, “І мертвим, і живим...” та іншими поема “Єретик” суттєво позначилася ва формуванні ідеології Кирило-Мефодіївського братства (хоча остання далеко не в усьому збігалася з Шевченковою).
Риси ідеальності мають і позитивні образи-характери соціально-побутових поем з життя українського села — “Наймичка”, “Сова”— та історично-побутової поеми “Невольник”. В образах Ганни (“Наймичка”), удови (“Сова”), Степана, Ярини та її батька (“Невольник”) поет утілив свій (власне, народний) ідеал життя “по правді”. Його образам селян властиві органічна моральність, самопожертва, доброта й непоказний, “тихий” героїзм — не раптового душевного спалаху, а всього життя. І водночас його позитивні герої — не плід ідеалізації народу. Поет реалістично типізував у образах своїх “праведниць” (Ганни, удовиці) найкращі реальні риси народного характеру. Свій етичний ідеал він знайшов саме в народному середовищі.
Період “трьох літ”— роки формування художньої системи зрілого Шевченка, яку характеризує органічне поєднанн реалістичного й романтичного начал, причому домінуючою тенденцією стає прагнення об'єктивно відображати дійсність у всій складності її суперечностей. У ці й наступні роки поет пише твори, в яких реалістичне начало по-різному поєднується з романтичним (“Сова”, “Наймичка”, “І мертвим, і живим...”, “Сон”, “Єретик”), і твори суто романтичні (“Великий льох”, “Розрита могила”, історичні поезії періоду заслання), і повісті російською мовою, де переважає просвітительський реалізм, нерідко забарвлений нотками сентиментального замилування.
Таке співіснування романтизму й реалізму в творчості зрілого Шевченка є індивідуальною особливістю його цілісного стилю й водночас “відкритого”, тобто це свідоме звертання поета до різних форм художнього узагальнення й різних виражальних засобів відповідно до тих завдань, які розв'язував. Так, у поемі “Сон” реалістично-тверезий і конкретно-історичний аналіз соціально-політичного буття миколаївської Росії реалізується переважно в образах умовно-гротескового, фантастичного плану, пов'язаних із романтичною традицією й зумовлених саме художнім завданням поета створити гранично узагальнений, “панорамний” образ “темного царства”. Типологічно поеми “Сон” та “Великий льох” близькі до європейської романтично-сатиричної поеми першої половини 19 ст. (Міцкевич, Гейне, Петефі). Романтичний струмінь, наявний у творчості Шевченка до кінця його життя, своєрідно поєднувався з реалістичним, вводячи в нього ідеальне начало, збагачуючи його виражальні можливості, поглиблюючи психологізм інтроспекції.
Антицаристські твори з відібраного при арешті альбому “Три літа” стали головним доказом антидержавної діяльності Шевченка (його належність до Кирило-Мефодіївського братства не була доведена). “За створення підбурливих і найвищою мірою зухвалих віршів” його призначено рядовим до Окремого Оренбурзького корпусу. На вироку Микола І дописав:
“Під найсуворіший нагляд із забороною писати й малювати”. Були заборонені й Шевченкові книжки. 8 червня 1847 р. Шевченка привезли до Оренбурга, звідти до Орської фортеці, де він мав відбувати солдатську службу. Почалися місяці принизливої муштри. В Оренбурзі поет познайомився зі своїми земляками Ф.Лазаревським і С.Левицьким, які стали його друзями й допомагали йому на засланні, а в Орській фортеці — з польськими політичними засланцями І. Завадським, С. Крулікевичем, О. Фішером та ін. В Орську він порушив царську заборону писати: свої нові твори потай записував до саморобних “захалявних” зшитків. Наприкінці 1849 — на початку 1850 р. в Оренбурзі він переписав ці “невільницькі” поезії в саморобні книжечки, які, згодом зшиті й переплетені, дістали назву “Малої книжки”. В Орській фортеці поет написав 21 твір.
У 1848 р. на клопотання Шевченкових друзів його ввели як художника до складу Аральської описової експедиції, очолюваної О. Бутаковим. З жовтня 1848 р. до початку січня 1849 р. експедиція зимувала на острові Косарал, а з кінця січня до останнього тижня квітня 1850 р. — в укріпленні Раїм, розташованому поблизу гирла Сирдар'ї. Під час зимівлі Шевченко багато малював і написав понад 70 поезій. З травня експедиція продовжувала дослідження Аральського моря, наприкінці вересня повернулася до Раїма, а звідти до Оренбурга. На прохання Бутакова Шевченка залишили в Оренбурзі опрацьовувати матеріали експедиції. Там потоваришував із польськими засланцями (зокрема, з Бр.Залеським) та штабс-капітаном К. Герном, який попередив Шевченка про наступний обшук і допоміг зберегти “Малу книжку”.
23 квітня 1850 р. Шевченка заарештували за порушення царської заборони писати й малювати. Після слідства його перевели до Новопетровського укріплення на півострові Мангишлак, куди він прибув у середині жовтня 1850 р. Цей новий арешт мав фатальні наслідки для поетичної творчості Шевченка на засланні: з обережності він змушений був припинити писати вірші й відновив поетичну діяльність тільки незадовго до звільнення. Проте в ті роки він малював, ліпив з глини та алебастру, написав кілька повістей російською мовою і розпочав щоденник. У Новопетровському укріпленні Шевченко створив, зокрема, серію викривальних малюнків “Притча про блудного сина”, яка є одним із найвищих здобутків в світовому мистецтві середини 19 ст. Загалом же всупереч царській забороні малювати (але з негласного дозволу безпосереднього начальства) на засланні він зробив сотні малюнків і начерків — переважно пейзажів, а також портретів і жанрових сцен.
Хвилюючим і багатим на враження епізодом, що порушував одноманітність гарнізонного побуту, була участь Шевченка в експедиції, яка шукала поклади вугілля в горах Каратау (кінець травня — початок вересня 1851 р.). Він постійно малював (зберіглася велика кількість малюнків та начерків). Поза тим сім років перебування в Новопетровському укріпленні — чи не найтяжчі у житті поета. Тільки співчуття таких гуманних людей, як комендант укріплення А. Маєвський та його наступник І. Усков, дещо полегшувало становище безправного солдата-засланця. Після смерті Миколи І (лютий 1855 р.) друзі поета (Ф. Толстой та ін.) почали клопотатися про його звільнення. Та тільки 1 травня 1857 р. було дано офіційний дозвіл звільнити Шевченка з військової служби зі встановленням за ним нагляду й забороною жити в столицях. 2 серпня 1857 р. Шевченко виїхав із Новопетровського укріплення, маючи намір оселитися в Петербурзі.
Поезії, написані на засланні, становлять новий етап творчого розвитку Шевченка. Його творчість цих років має характерні особливості, зумовлені новим життєвим досвідом. Наявна вже в період “трьох літ” загальна творча еволюція Шевченка до простоти й природності поетичного образу, до поглибленого психологізму повно й яскраво виявилась у його поезіях цих літ. Вражає й інтенсивність творчого процесу Шевченка-засланця. З десяти років заслання на активну поетичну діяльність припадають тільки перші три. Та за ці три роки він написав більше поезій, ніж за всі інші періоди творчості. На відміну від періоду “трьох літ” Шевченко зі зрозумілої обережності тепер майже не пише відверто політичних творів. Помітно збільшується кількість поезій на теми життя кріпацького села. Трагізм людської долі в “темному царстві” самодержавно-кріпосницького ладу й водночас здатність людини протистояти нелюдським суспільним обставинам — домінуюча тема “невільницької” поезії Шевченка, яка з “суто” соціальної переакцентується на морально-етичну.
У роки заслання Шевченко, як і раніше, працює в різних поетичних жанрах. Він пише побутові (“Княжна”, “Марина”, “Москалева криниця”, “Якби тобі довелося...”, “Петрусь” та ін.) та історичні поеми й вірші (“Чернець”, “Іржавець”, “Заступила чорна хмара”, “У неділеньку у святую” та ін.), вірші й поеми сатиричного змісту (“П. С.”, “Царі”). У ліриці, яку поет започаткував циклом “В казематі”, з трагічними мотивами мук самотності, нудьги, ностальгії органічно поєднується героїчний мотив нескореності, духовного опору царизму. Рядок із вірша N.N. (“О думи мої! о славо злая!”) “Караюсь, мучуся, але не каюсь” можна поставити епіграфом до всієї “невільницької” лірики поета. Незламність, твердість переконань Шевченко засвідчував уже самим фактом творчості всупереч царській забороні. “Та вже ж нехай хоч розіпнуть, А я без вірші не улежу”, — писав він у поезії “Неначе степом чумаки” і майже тими ж словами: “Хоч доведеться розп'ястись! А я таки мережать буду Тихенько білії листи” — у вірші “Лічу в неволі дні і ночі”. Ліричний герой поета є, власне, його автопортретом, змальованим у всій конкретності індивідуальних рис, переживань і реальних життєвих обставин. Це реалістичний образ-характер. І водночас він є чимось більшим, ніж автопортрет, — типом нової людини, що вийшла з народу й присвятила життя служінню йому, типом, який тоді тільки народжувався. І Шевченко, що сам був одним із тих нових людей, уперше в українській літературі художньо зафіксував у своїй ліриці його появу.
Психологізм наявний уже в ранніх романтичних творах поета (образ Ґонти в “Гайдамаках”, “Причинна”, “Утоплена”, “Мар'яна-черниця” та ін.). У роки заслання остаточно утверджується й поглиблюється реалістичний психологізм Шевченка. “Дальше поглиблення реалізму в Шевченковій ліриці виявляється передусім у всебічній художній конкретизації та індивідуалізації поетичного переживання і всієї системи образів”, — зазначає Л. Новиченко. “Індивідуальність, природність, “моментальність” і “вибуховість” ліричного переживання, не сковані жодною композиційною чи стилістичною умовністю...” ("Новиченко Л. Лірика // Шевченківський словник: У 2 т. — К., 1976) — так характеризує Л.Новиченко “невільницьку” лірику. Знаходимо в ній гранично щире й правдиве відтворення внутрішнього світу людини, її думок і переживань у всій конкретності “моменту”, що викликав відповідний “образ-настрій”, якого ще не знала українська лірика. Його ліриці притаманні багатство асоціацій і нюансів, наявність різних “голосів”, “позицій”, словесних “партій”, тез і антитез. Він мислить віршем. Психологічний реалізм поета визначив образну структуру його ліричних віршів (зокрема, “невимушеність” їхньої композиції, яка відображає розвиток думки-переживання).
Поряд із віршами, викликаними переживаннями арешту й заслання (“Мені однаково, чи буду”, “Самому чудно. А де ж дітись?”, “Мов за подушне, оступили”, “І знов мені не привезла” та ін.), велике місце в ліриці цього періоду займають автобіографічні поезії, навіяні спогадами про минуле (“Якби ви знали, паничі”, “Мені тринадцятий минало”, “Г. 3.”, “Якби зострілися ми знову”, “N.N. — Сонце заходить, гори чорніють”, почасти “А. О. Козачковському” та ін.). Засуджений на німоту, на мовчання, поет мучиться жахом лишитися не почутим, усвідомленням відокремленості від свого читача, до якого не докричатися, вічним питанням “для кого я пишу, для чого?”, ностальгією, привидом самотньої смерті на чужині [“Хіба самому написать...”, “Заросли шляхи тернами”, “Сон” (“Гори мої високії...”), “А нумо знову віршувать...”, “Не гріє сонце на чужині”, “Мов за подушне, оступили...”, “Не для людей, тієї слави...”].
Спогадами про Україну, тугою за рідним краєм навіяні Шевченкові вірші в народнопісенному дусі (пісні або ліричні мініатюри), більшість яких написано на Косаралі. Здебільшого це жіночі монологи, кожен з яких — психологічний шкіц народного жіночого характеру (“І багата я”, “Породила мене мати”, “Не вернувся із походу”, “Ой люлі, люлі, моя дитино”, “Ой я свого чоловіка”, “Якби мені, мамо, намисто” та ін.). Цим творам властива глибина відтворення психологічного стану ліричного персонажа при граничному лаконізмі розповіді. В ліричних монологах своїх знедолених героїнь поет своєрідно об'єктував власний душевний стан. У цих піснях і мініатюрах Шевченко черпав мотиви й образність із фольклорних джерел, підпорядковуючи запозичене своїй могутній творчій індивідуальності.
Хоч у роки заслання Шевченко пише значно менше творів одверто політичного змісту (як “Сон” і “Кавказ”), уся його поезія (і лірика, й поеми) наснажена духом заперечення існуючого ладу. Такі ліричні вірші, як “Не спалося, — а ніч, як море”, “Якби ви знали, паничі”, “П. С.”, “І виріс я на чужині”, соціально-побутові поеми “Княжна”, “Марина”, “Якби тобі довелося” та багато інших малюють картини воістину Данто-вого пекла життя селян у кріпацькому суспільстві.
Однак “образ світу” Шевченка не обмежений селянською тематикою, він надзвичайно широкий. До шедеврів соціально-філософської лірики належать вірші “Пророк” (варіація теми, до якої зверталися Пушкін і Лермонтов), “Один у другого питаєм” (роздум про призначення людини), “Ми восени таки похожі”, “Дурні та гордії ми люди”, “О думи мої! О славо злая!” (роздуми про славу), “Мені здається, я не знаю” (поєднання медитації про славу з інвективою проти можновладців), “Полякам” (роздум про історичні взаємини Польщі та України і водночас заклик до дружби двох слов'янських народів) тощо. “Героєм” таких віршів є думка поета, а ліричним їх сюжетом — усвідомлення й переживання певної істини, що її осягає й здобуває поет у вірші. У цьому розумінні Шевченка можна назвати родоначальником інтелектуальної поезії в новій українській літературі.
Художня система зрілого Шевченка була відкритою й багатоваріантною, у ній синтезувалися романтизм і реалізм, елементи просвітительського класицизму й сентименталізму. Про плідність дальшого переосмислення романтичної традиції свідчать й історичні поезії періоду заслання — “Чернець”, “Іржавець”, “У неділеньку у святую”, “Заступила чорна хмара”, “Хустина”, “Швачка”, “Буває, в неволі іноді згадаю” та ін. Романтичне світовідчуття, органічно поєднуючись із реалістично-тверезим, аналітичним ставленням до дійсності, було взагалі властиве його творчій натурі. Звернення Шевченка-засланця до тем минулого України й романтичне їх трактування зумовлені й ностальгією поета, і його роздумами про долю батьківщини, й особливо тим, що він тоді гостро відчував потребу внесення активного, героїчного начала в літературу.
І змістом, і функціонально — прагненням пробуджувати соціальну й національну самосвідомість народу — майже всі ці твори належать до громадянської поезії. В умовах миколаївської Росії рядки поеми “Чернець” (про С. Палія) “Братерськая наша воля Без холопа і без пана” сприймалися не стільки як оцінка козацької демократії, скільки як заклик до сучасників утвердити новий, вільний лад “без холопа і без пана”. Майже всі історичні поезії Шевченка за змістом і стилем романтичні й у зображенні минулого Вкраїни, й у прагненні поета створити образ ідеального героя, який був би прикладом для наслідування, і в дещо ідеалізованому трактуванні образів окремих історичних діячів (П. Дорошенко в “Заступила чорна хмара”, Г. Лобода в “У неділеньку у святую”). Усіх героїв цих творів по-романтичному характеризує одна провідна риса, здебільшого у граничному ступені її виявлення (найчастіше — це жертовна любов до батьківщини). За характером романтичного образотворення герої поезій “У неділеньку у святую”, “Хустина”, “Швачка”, “У тієї Катерини”, “Буває, в неволі іноді згадаю” нагадують героїв гоголівського “Тараса Бульби”. У цих творах поет прагне не до відтворення певної події, а до історіософського осмислення історичної долі України, тобто продовжує будувати національний міф. Способів його творення декілька: це панорамний огляд та оцінка зламних моментів національної історії через спогади-роздуми учасника цих подій — Палія (“Чернець”), старого козака (“Сон — Гори мої високії...”), або через розповідь піднятого з братської могили іншого старого козака про трагічний епізод з часів визвольної війни із польською шляхтою (“Буває, в неволі іноді згадаю...”), або через авторську історіософську медитацію (“Заступила чорна хмара...”, “Швачка”.).
В ліричній поемі “Сон — Гори мої високії” надзвичайно важливу роль виконує художній топос: панорама Переяславщини й Трахтемирівських гір утворює осереддя шевченківського національного міфу, його сакральний центр: тут наявні символічні топоніми та імена, що уособлюють етапи трагедії України, нагадують про ту колосальну ціну крові, якою платилося за свободу, згодом втрачену через насильство, підступи, зраду.
Поет усе життя залишався палким апологетом героїзму національно-визвольної боротьби українського народу та її провідників — гетьманів і старшин, які поклали за неї життя (С. Наливайко, Т. Федорович, П. Дорошенко, І. Мазепа, С. Палій, М. Залізняк, І. Гонта та ін.), розвінчуючи й дегероїзуючи (уже з 1845 р.) відступників, зрадників і перевертнів — хоч би якими б “ясновельможними” вони були (І.Самойлович, Г. Ґалаґан, Кочубеї-Ногаї та ін.; неоднозначне ставлення до Б. Хмельницького теж залежить від цього критерію). І образ самого поета вписано в історичну панораму завдяки автобіографічній паралелі з образом старого козака, а також через ліричні монологи у вступі й кінцівці твору.
Шевченко творить національний міф і малюючи козацькі звичаї, способи організації — військової та громадської — життя народу (подібно до ранніх поезій “Іван Підкова” та “Гамалія”) — у поезіях в стилі народної думи “У неділеньку у святую” (вибори гетьмана) та “Хустина” (епізод козацького воєнного походу), баладі “У тієї Катерини” (вага козацької честі та звичаю побратимства). Окреме місце серед історичних поезій Шевченка займає поема-цикл “Царі” (“Старенька сестро Аполлона”). Сюжети біблійної і давньоруської історії поет використав як матеріал для сатиричної дискредитації ідеологічних підвалин сучасного йому ладу — царизму й церкви. Історичний предмет зображення включений тут у такі змістові контексти, які надали твору багатозначної інакомовності, що дає підстави говорити про параболічний характер його художньої структури.
На засланні Шевченко написав дев'ять побутових поем на сюжети з життя українського села. П'ять з них — “Княжна”, “Варнак”, “Меж скалами, неначе злодій”, “Марина” (“Неначе цвяшок, в серце вбитий”), “Якби тобі довелося” — одверто антикріпосницькі. Сюжетні колізії цих антикріпосницьких поем досить схожі: майже всі вони варіюють мотив збезчещення паном селянки (варіації того самого мотиву, як зазначалося, — характерна риса художньої індивідуальності поета). Такий аспект викриття кріпосництва через побут (зображення морального звиродніння панів, яке призводить до життєвої трагедії цілковито залежних від них і безправних кріпаків) не новий у поезії Шевченка (“Слепая”, “Відьма”). Та в побутових поемах років заслання з'являється й новий мотив — мотив стихійного опору скривджених панській сваволі (“Варнак”, “Марина”, “Якби тобі довелося”).
І.Франко звернув увагу на те, що Шевченко зображував у побутових поемах не так “пересічний, та зате ненастанний нагніт”, як “випадки виїмкові”, а панів “в найогиднішій постаті”, хоч і “небагато пересадив, малюючи їх такими барвами”. Та якщо фабула деяких побутових поем, написаних на засланні й до заслання, справді побудована на виняткових випадках (мотив інцесту пана з власною дочкою — в поемах “Слепая”, “Відьма”, “Княжна”), то самі явища, які викривав поет, — панська розпуста, знущання над кріпаками тощо — були типовими і змальовувалися на тлі типових суспільних обставин. У зображених по-плакатному постатях своїх “антигероїв” — поміщиків поет немов концентрував усе найогидніше, що породжувала кріпосницька система, досягаючи при цьому виняткової пристрасності викриття. Однак це лише зовнішній пласт проблематики цих творів; поета цікавить моральне обличчя кріпосників та їхніх жертв.
Конфлікт має соціальне підґрунтя, але його суть — у сфері морально-етичній, загальнолюдській: герой завжди поставлений в ситуацію морального вибору — між добром і злом (“Княжна”, “Варнак”, “Титарівна”, “Марина”, “Сотник”, “Якби тобі довелося...”, “Петрусь”, “Москалева криниця”, “Не спалося, а ніч, як море...”, “У Вільні, городі преславнім...”, “У тієї Катерини”, “Ой крикнули сірі гуси...”). Персонажі творів перебувають в екзистенційній, пограничній ситуації на межі життя й смерті — їм доводиться вибирати між власним природним правом на існування і самопожертвою, помстою і прощенням. Соціальне художнє дослідження проростає в загальнолюдський морально-етичний вимір, у філософію людського буття. Новим і незвичним для тодішнього читача було те, що цього найвищого духовного виміру сягали герої з простолюду, гноблені й упосліджені, нерідко — взагалі маргінальні, але в чиїх душах ховались і найвищі чесноти, й темне зло. Максим з “Москалевої криниці”, Петрусь із однойменної поеми, безіменна героїня поеми “Якби тобі довелося...” не вагаються перед самопожертвою як християнським моральним імперативом відплати за добро і навіть добром за зло, — останнє обрали Максим і герой поеми “Меж скалами, неначе злодій...”.
Звернувшися до мотиву розбійництва, поширеному в західноєвропейській романтичній літературі, а ще більшою мірою — до фольклору.
Джерело: http://shevchcycl.kiev.ua |
Категорія: Відомі люди | Додав: Serega_adm (22-Трав-2008)
| Автор: Сергій Сегійович  
|
| Переглядів: 3795
| Рейтинг: 3.8/5 |
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі. [ Реєстрація | Вхід ] |
 |
Copyright MyCorp © 2024 |
 |
|
