Т. Г. Шевченко «Катерина» - Біологія, екологія - Великі роботи - Каталог файлів - Інформаційно-розважальний портал школярів, студентів
Чт, 08-Груд-2016, 11:52
Учимсь учитись
Головна Реєстрація Вхід
Вітаю Вас, Гість · RSS
Форма входу
Категорії розділу
Пошук
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 270
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гості: 1
Користувачі: 0
 Каталог файлів
Головна » Файли » Великі роботи » Біологія, екологія

Т. Г. Шевченко «Катерина»
[ Викачати з сервера (95.0Kb) ] 09-Трав-2008, 12:46
Ледве встала, поклонилась,
Вийшла мовчки з хати…
Вийшла з села — серце мліє;
Назад подивилась,
Покивала головою
Та й заголосила.

Поема розпочинається зверненням-застереженням до дівчат не кохати москалів-паничів, бо їхня «любов» зрадлива, легковажна, а з цього велике лихо, бо зведені й покинуті москалями дівчата гинуть, і часто гинуть не лише морально, а й фізично, наклавши на себе руки. Власне, з боку чужинців це нелюбов, а знущання з довірливих красунь. Саме так поет говорить і повторюючи своє застереження:
москалі — чужі люде,
Знущаються вами.

Після ліричного вступу йде розповідь про нещасливе кохання сільської дівчини Катрі, яка на свою біду полюбила саме офіцера-росіянина. Ця розповідь становить сюжетну основу поеми. Зав'язка сюжету — знайомство Катерини з офіцером, його від'їзд і народження у Катрі нешлюбного сина, яке викликало осуд усього села. Перший розділ закінчується повідомленням про те, що «вернулись москалики», але «іншими шляхами» і не до Катерини, яка жде не діждеться свого Йвана - вона б ще чекала, а от батьки, зважаючи на поговір, більше чекати не можуть.
Катерина — центральний образ поеми, що засвідчує вже сам заголовок твору. Зовнішністю своєю — це «вродлива» селянська дівчина. У неї чорні брови, карі оченята, біле личко — як квітка на полі, рученьки. Цей портрет (стабільні епі¬тети і порівняння) змальовано в дусі народних українських пісень, зокрема пісні «Ой у лузі та ще й при березі...» Пестливі слова в змалюванні портрета говорять нам, що автор симпатизує героїні, любить її. А взагалі зовнішності Катерини автор особливої уваги не приділяє, його більше цікавлять її моральні якості, а найбільше — ставлення до неї суспільства.
За вдачею своєю Катерина щира, довірлива. ЇЇ серце відкрите до людей, як квітка до сонця. Тому вона «полюбила москалика, як знало серденько»: щиро, вірно і глибоко. Щирість— провідна риса її вдачі. Покохавши, Катерина весела, ніжна у ставленні до коханого. Кохання ще повніше розкриває її благородну натуру. Сама чесна, вона вважає таким і обранця свого серця і віддається йому, бо вірить, що стане його дружиною. Сама чесна, вона не підозрює в офіцерові негідника і, знехтувавши споконвічною народною традицією, за якою дівчина віддається коханому тільки після шлюбу, забувши про дівочу цнотливість і стриманість у почуттях, вона занапастила дівочу честь, честь своїх батьків, своє та їхнє майбутнє. Батьки бачили, до чого йдеться, і своєчасно попереджували її, навчали її, але Катерина легковажила їх порадами, і ця зневага тяжко покарала сердешну селянську дівчину: материнство з великого щастя стало для неї невимовним горем. Та це згодом. А поки що Катерина «і гадки не має», навіть не журиться, що стала покриткою, виглядає милого з походу. Обіцяв же повернутись — значить, повернеться. Так, вона вірить, бо не розуміє, як це можна дати слово і не дотримати його. У поемі є характерна деталь: Катерина виглядає офіцера у вікно в «новенькій хустиночці».
У новенькій, бо хоче йому сподобатись. У новенькій, бо сподівається його повернення кожної миті. Та дарма. Офіцер, звичайно, обдурив і ніколи не повернеться туди, де нашкодив. А Катерина народжує нешлюбну дитину, байстря, як тоді говорили. Драматизм її становища полягає в тому, що вона вже покритка, але внутрішній світ її такий ясний, що до неї страшна суть цієї драми ще не дійшла: вона все ще вважає себе нареченою, що очікує повернення милого. Але Шевченко то знає, що її попереду чекає, і з батьківською ніжністю-тривогою вибухає:
Катерино, серце моє!
Лишенько з тобою!
Де ти в світі подінешся
З малим сиротою?
Хто спитає, привітає
Без милого в світі?

В оцьому ліричному відступі-зверненні весь Шевченко з його ставленням до народної недолі. Цей та інші ліричні відступи дали підставу Корнієві Чуковському назвати Шевченка найніжнішим і найлюдянішим з усіх поетів світу.
Сидить батько кінець столу,
На руки схилився;
Не дивиться на світ божий6
Тяжко зажурився.
Коло його стара мати
Сидить на ослоні,
За сльозами ледве-ледве
Вимовляє доні…
Катерина вперше збагнула свою провину, коли батьки вигнали її з дому, коли її ненька «як мертва на діл повалилась». Отоді вона тяжко заридала і в нестямі вигукнула: «Що я наробила!» В цьому вигуку — розпач, каяття, запізніле усвідомлення надмірної довірливості і великої провини перед сім'єю. Так, вона зганьбила не лише дівочу честь, а й знеславила своїх батьків, завдала їм тяжкої образи. Осиротілі батьки фактично з її вини передчасно сходять у могилу, бо такої ганьби вони не могли пережити. З якою гіркотою вимовляє мати: «Оддячила», як страшно слухати прокляття рідної матері, більше того — прокляття материнства. Прислухайтесь, уважно прислухайтесь до кожного слова батьків своїх,— говорю учням,— живіть так, щоб собі не почути таких докірливих, жахливо правдивих слів від найрідніших людей — батька та матері. Від усього серця бажаю вам, щоб не в іронічному, а в прямому значенні ви почули колись оте: «Оддячив, сину! Оддячила, дочко! Спасибі вам, діти!»
Багато важить для характеристики образу Катерини її прощання з рідними і селом. Приголомшена жорстоким присудом, що відривав її від усього знайомого і рідного, а кидав в обійми чужини і безнадії, вона поклонилась батькам, хаті, взяла з-під вишні крихітку рідної землі і, бережно загорнувши її в кусень ганчірки, помістила на грудях навпроти серця. Цей вчинок, а також виголошений при цьому монолог — свідчення високих патріотичних почуттів цієї, мабуть, неписьменної селянки. Їй так тяжко покидати рідних і свій край, що до неї вперше приходить думка про смерть («заховаюсь під водою»). Від тягаря щойно і раніше пережитих страшних душевних мук Катерина знесилилась, вона може тільки гірко плакати і голосити. Катерина цілує і пригортає до себе сина, і в цьому нею керує не лише інстинкт матері. Адже дитина ні в чому не завинила.
Зважаючи на тяжкий душевний стан Катерини (не може й слова вимовити), автор економними деталями малює її зовнішній і внутрішній портрет настільки пластично виразно і яскраво, що покритка постає перед нами, як жива:
На голові хустиночка,
На руках дитина.
Вийшла з села — серце мліє;
Назад подивилась,
Покивала головою
Та й заголосила.
Як тополя, стала в полі...
Як роса та до схід сонця,
Покапали сльози.

Тут кожне слово вагоме і має глибокий підтекст. Візьмімо, слово «хустиночка» — єдине, що стосується одягу,— говорить нам, що в далекі світи вибралась вона легко одягнутою: і тому що бідна, і тому що не про одяг думалося. Портрет, поданий у сцені зустрічі з чумаками, підтверджує нам згодом: латана свитина, личаки, торба і палка від собак — усе її спорядження. Спинимось ще на фразі «Як тополя, стала в полі...». В ній і зовнішність (струнка, як тополя), і психічний стан (самотня, як тополя). Або взяти слова «Покивала головою» — скільки змісту в цьому рухові! Так через зовнішні ознаки автор розкриває нам найтонші порухи душі героїні.
Категорія: Біологія, екологія | Додав: Serega_adm
Переглядів: 1343 | Завантажень: 1065 | Рейтинг: 3.8/4
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Copyright MyCorp © 2016