 |
Статистика |
 |
|
Онлайн всього: 1 Гості: 1 Користувачі: 0 |
 |
|
 |
Каталог файлів |
 |
Життя і творчість Степана Васильченка
|
[ Викачати з сервера (711.0 Kb)
]
| 09-Трав-2008, 12:25 |
Це було понад сімдесят літ тому. На початку 1910 року одна з київських газет надрукувала оповідання С. В. Панасенка з шкільного життя під назвою «Роман». Твір був підписаний псев¬донімом «Степан Васильченко», що став з того часу постійним літературним ім'ям талановитого письменника-демократа. Все життя Степан Васильченко йшов пліч-о-пліч з народом, підносив і оспівував його великі прагнення, боровся разом з його кращими синами проти соціального й національного гноблення царського самодержавства. Вже у перших творах своє полум'яне слово пись¬менник поставив на захист покривджених і знедолених. Коли ж перемогла Велика Жовтнева соціалістична революція, він без найменшого вагання став у ряди творців нового, радянського жит¬тя, віддаючи йому щедрий літературний талант, великий досвід педагога й гарячу любов сина і громадянина.
Степан Васильченко — цілком самобутній, неповторний і бага¬тогранний талант. Письменник виступав у різних жанрах, та сла¬ву йому принесли новели, які хвилювали й досі зворушують читачів своєю глибокою правдивістю, непідробним ліризмом, худож¬ньою витонченістю. «У когорті майстрів української класичної но¬велістики Степан Васильченко,— пише Олесь Гончар,— посідає чільне місце. Його творчість ось уже багато років користується незмінною любов'ю... Чим же приваблює нас творчість цього пись¬менника?.. Гадаю, що проза Степана Васильченка знаходить шлях до сердець читачів передовсім тому, що вона правдива й поетична, зігріта почуттям поваги до людської особистості... Талант мужності й талант співчуття, без яких не буває справжнього письменника, вищою мірою був притаманний цій людині, вияв¬ляючись і в творчості, і в життєвих вчинках».
Червневий (1983) Пленум ЦК КПРС поставив нові важливі завдання перед учителями: «...Партія добивається того, щоб людина виховувалась у нас не просто як носій певної суми знань, але насамперед—як громадянин соціалістичного суспільства, ак¬тивний будівник комунізму, з притаманними йому ідейними ус¬тановками, мораллю та інтересами, високою культурою праці й поведінки...
А де, як не в школі, може людина засвоїти начала естетично¬го виховання, на все життя набути почуття прекрасного, уміння розуміти й цінити твори мистецтва, прилучатись до художньої творчості?» .
Вивчення літературної спадщини С. Васильченка сприяє реа¬лізації цих завдань. Його твори мають велике пізнавальне й ви¬ховне значення, допомагають формувати естетичні смаки й високі моральні якості людини, вони глибоко хвилюють юних читачів.
Творчість С. Васильченка завжди була в полі зору дослідників. Вагомий внесок у справу її вивчення, особливо протягом останніх років, зробили М. С. Грудницька, В. С. Курашова, Б. А. Деркач, Л. І. Грушкевич, В. А. Костюченко, 3. М. Нестер та інші літературознавці. До сторіччя від дня народження письменника, у 1979 році, вийшла монографія В. П. Олійника «Творчість Степана Васильченко».
Пропонована книжка, що написана з досвіду роботи, є пер¬шою спробою у створенні методичного посібника про вивчення життєвого й творчого шляху С. Васильченка, і мета її — допомог¬ти вчителеві донести до учнів полум'яне слово видатного пись¬менника, чарівну красу його творів.
Зима 1879 року на Поліссі. Лютувала хуртовина. Принишкло давнє козацьке містечко Ічня. Вирвавшись із цупких обіймів бору, вітер гасав пус¬тельними вулицями, стукав віконницями, жбурляв снігом...
8 січня 1879 року тут, у сім'ї бідного ремісника-шевця Василя Панасенка наро¬дився син Степан (літературний псевдонім— Степан Васильченко). Дитинство майбутнього письменника минало серед розкішної поліської природи. Старі ліси, ставки в лепешнику і лагідне літнє сонце... Все це скрашувало убоге життя хлопця. І забувалися холод і голод, що їх приносила з собою сувора зима.
Велика родина Панасенків (8 душ) хоч жила й бідно, зате дружно та мирно. У сім'ї любили книжку, пісню, сміх. І часто в убогій старій хаті шевця за північ бли¬мав каганець і звучав «Тарас Бульба» Го¬голя чи билася в темні кутки пісня про легендарного Кармалюка.
У довгі зимові вечори батько з старши¬ми синами сідав за роботу, а малеча вкладалась спати. Та хіба ж заснеш відразу! Казку, одну одної кращу, одну одної страшнішу, розповідав тихенько кожен по черзі. Найцікавішими були імпровізовані казки малого Степана. Розповідає і, захопившись, забуває, що він не на срібній горі, а на печі. І тільки батьків голос: «Мало вам дня. Спати, а то щоб я вас не приспав», —вертав Степана до дійсності.
Підріс Степан. Уже в жнива воду но¬сить женцям. Ось він статечно йде стеж¬кою до криниці й назад. І здається йому, що весь білий світ дивиться на нього, на збанок у руці. Гордощі розпирають хлопцеві груди. Ніс облуплений, очі блищать.
Колоски йдуть збирати — його теж беруть. Бо заробленого в панів хліба не вистачає на зиму.
Рано зазнав хлопець горя: то взимку нічого взути, то влітку осоружне наймиту¬вання в панів або біля чужих овець. Змал¬ку відчув він зневагу багатіїв до бідних.
Сім'ю шевця Панасенка поважали в Ічні за працьовитість, чесність, доброту. Хоч як скрутно було батькам, а дітей вчили. Мати вічно по наймах, батько завжди з молотком у руках. І ніколи їм було дуже няньчити дітей. Няньками були влітку сонце, ліс, ставки та левади, а взимку -піч, казки. Не було в сім'ї пестунів — усіх однаково жаліли, всім однаково просили щасливої долі.
В дитячому товаристві Степан був меткий на вигадки. Діти любили його. Часто він був заводієм в іграх. Хто веде садом ватагу хлопчаків під вчителеве вікно слу¬хати дивну музику? Степан. Хто видумав гру у старців? Степан. А то залізуть у лози над ставком і грають у Кармалюка. Шелестять лози, свистять малі нащадки славного героя. На вечерю хлопця важко докликатися.
Та коли в хаті з'являлась книжка, Степан приходив додому загодя. Вдень ніко¬ли було читати. А ввечері батько сідав латати чоботи, мати щось шила, а сусід-парубок розкривав чарівну книжку з портретом вусатого дідуся в шапці й кожусі.
Як груші, сипалися діти з печі на припічок слухати цього дивного оповідача, який так гарно пише про людей. А Степан очей не зведе з книжки. Ніч би слухай. Серце рвалось, терпло в горлі, душили сльози.
Минав час. Батько бачив, який охочий Степан до книжки. Якось увечері сказав матері:
- Ший, мати, торбину. Скоро Степана в школу оддамо.
На радощах — хлопець вистрибом по хаті, перекидається через голову. Легко сказати — до школи піде. Аж дух перехо¬пило.
Яка-то буде та наука? Так, усміхнений, замріяний, і засинав.
Одного разу їхав Степан з батьком по дрова. Ліс якось відразу розступився. На галявині — небаченої краси голубуватий будиночок. Ніби вибіг і хизується своїм убранням: ґанком, вікнами, дахом під бляхою. Чи не з хмар він опустився на землю?
- Тату, що то? — прошепотів Степан.
- Там пани живуть.
«Ой, яка ж у нас бідна хата», — майну¬ло в голові хлопця.
Коні йшли підтюпцем. Батько співав «За Сибіром сонце сходить...». Чого б не
дав Степан, щоб побувати в голубому будиночку і хоч краєм ока глянути, що там робиться. Пригадав, як мати недавно казала батькові: «На сльозах наших, на злиднях держиться панська краса». Чи не сюди ходила найматися мати?
Увечері розповідав хлопцям на вулиці:
- Там така, я вам скажу, хата, як цяцька. Хотів було забігти в двір, — ви¬гадує уже Степан.
- Ха-ха! Забігти, та тебе й близько не пустять!
- А то чого ж!
- Бо ти мужик! Мужикам туди зась!
- Знаєте кривого Петра, — вставляє третій, — так оце колись привезли його возом. Собаки порвали в тому дворі. І пан, кажуть, дивився, чортяка, і не од-гонив. Тітка Параска кожного дня бігає свічку ставити богу...
Не спиться малому Степану. Перевертається з боку на бік, нудиться. Чогось сумно й страшно стає. Мариться йому, як напали на дядька Петра собаки, як тітка Параска ставить богу свічку, просить покарати панів, та бог чомусь одвертається, свариться пальцем. Степан щось крізь сон кричить, погрожує богу...
Днів три потім гнітили думки Степана. Ходить сумний, насуплений або в бур'янах сидить. Важко хлопцеві, болить йому сер¬це, болить голова. Аж схуд. Що йому при¬лучилося? Питають — не каже. Зайшов у хату, мати саме ікону протирала. Не ви¬тримав хлопець, закричав на всю хату не своїм голосом:
- Мамо, мені все здається, що я бога лаю! — і зайшовся плачем.
Не вельми релігійна, мати, однак, злякалася, чи не сталося чого з дитиною. Кликала бабу-шептуху, впливала переполох.
Відтоді на все життя затаїв Степан першу дитячу образу на бога за те, що той відмовився допомогти вдові Парасці...
У вісім років боязким і соромливим хлопчиком вступає Степан до п'ятирічної школи. Батько цінував грамоту, а тому намагався й дітям своїм дати хоч якусь освіту. Він знав, що ні землі, ні худоби, ні інших статків, — нічого, крім злиднів, не залишить їм у спадок. Вчиться Степан добре, сумлінно, дуже багато читає. Легко розв'язує будь-яку задачу. Пам'ять у нього чіпка.
Полюбилася Степанові книжка. Не розлучався він з нею в школі й дома. Брав їх у шкільній бібліотеці, просив у вчителів. Дома завжди читав уголос. Любов до книжок зростала. Начитаний, розвинений школяр звертав на себе загальну увагу.
Ще школярем потайки С. Васильченко пробує писати вірші російською мовою. «Пам'ятаю наслідування Кольцова, Пушкіна, Шевченка. Виливи «Кобзаря» були пізніші, позашкільні, проте стихійно сильніші за перших. Впливали також українські пісні, які я записував в окремий зшиток ще сільським школярем. Пам'ятаю, що в старшій групі сільської школи мав таємний у себе зшиток-щоденник» («Мій шлях»).
Закінчив школу С. Васильченко кращим учнем. Два роки він посилено готується до іспитів в учительську семінарію, перечитує російських класиків та письменни¬ків світової літератури: Вальтера Скотта, Діккенса, Шекспіра.
Не раз хлопець з надхмарних висот, куди заносила його книжка, летів на землю. Розбивалися мрії, як хвилі об берег. Світ великий, звабливий. Стежок-доріжок у ньому наче й багато, та підеш праворуч - свита заважає, підеш ліворуч — нестатки вчепились за поли, не пускають, підеш прямо — суворий закон перетне тобі шлях. І ніде ніякої підтримки. Горіли в таку мить у Степана очі, схвильований ходив по хаті. Намагався уявити своє майбутнє й не міг. На обличчі — рішучість, бажання боротися з невидимими силами, що стають на шляху йому, сільському хлопцеві з Ічні.
1894 року С. Васильченко їде до Коростишівської вчительської семінарії. Назавжди запам'ятався йому цей день. Посходилися родичі, сусіди, товариші, ді¬ти. Сум, сльози. І жаль було Степану розлучатися з старою, похиленою хатою. Та гордощі стримували сльози. Зворушений, урочистий, він ходив між людь¬ми, вислуховуючи поради, побажання. Однолітки заздро поглядали на свого друга.
Позаду залишилися ічнянські ставки, біленькі хати у садах... Прощай, дитин¬ство! Добрий день, невідоме завтра!..
Коростишів зустрів його не так, як він про це мріяв. Навчання в семінарії не задовольняло допитливого хлопця. Навчаль¬ні предмети були далекі від справжньої науки. Недостатньо підготовлені вчителі не могли дати учням відповідних знань. Та й сама система навчання більшого не ви¬магала. Хто охочіший був до науки, надолужував самостійним читанням книжок. С. Васильченко дуже добре розумів це. І тому звичка — досягати мети самотужки в постійній наполегливій праці — стала правилом на все життя. Можливо, це й спричинилося до того, що С. Васильченко в ці роки нічого не писав, хоч його класні твори завжди були найкращими і до сліз зворушували вчителя словесності. Тут, у семінарії, вперше вималювався в уяві С. Васильченка образ сміливого, незалеж¬ного народного вчителя.
В 90-х роках на Україні бурхливо розвивається промисловий капіталізм. Разом з тим зростає і робітничий рух. Страйкують шахтарі Макіївки і Юзівки, робітники Катеринослава і Харкова, піднімаються на панів селяни. Між страйкуючими і охоронцями ладу часто виникають збройні сутички.
Поширення марксизму в Росії і на Ук¬раїні загострило політичну боротьбу мас, робило її цілеспрямованою. Це не могло не позначитися на творах літератури й мистецтва: зростає критика самодержавного ладу, розпалюється боротьба між революційно-демократичним напрямом і буржуазно-націоналістичним. Револю¬ційна ідейність, реалізм стали прапором передових письменників України.
Духовний світ С. Васильченка формувався тоді, коли серед семінаристів і студентів таємно співали пісню «Шалійте, шалійте, скажені кати...», створювалися гуртки, читалися листівки, брошури протиурядового змісту. Заворушення в Росії, розмови про землю, про волю... Певна річ, не була байдужою до всього цього і протестантська душа майбутнього письменни¬ка С. Васильченка. Хоч і не зовсім виразні були мрії молодого випускника, але вони кликали до чогось кращого, до боротьби з існуючим світом гноблення.
1898 року С. Васильченко закінчує семінарію і, сповнений райдужних планів та мрій, їде працювати в село Потоки на Канівщині.
В селі Потоках молодий учитель з енергією і запалом береться до педагогічної роботи. Він посилено працює над методикою викладання, бо в класі сто учнів (чотири групи), різні підручники, різні завдання, різні вимоги тощо. Відкриває для дорослих вечірні класи, організовує співочий і драматичний гуртки, їх учасники дають вистави перед селянами у себе в селі і виїжджають у сусідні села.
За чотири роки роботи в цьому селі він глибоко пізнав гірке життя сільського вчителя. Школа — сира, холодна. В учнів немає підручників. Недовір'я з боку місцевої інтелігенції до вчителя-селюка. Постійні сутички з панами, попами, інспекторами. А над усім — безпросвітне життя селян.
С. Васильченко не міг не бачити, як селянство й далі розшаровувалось. І як наслідок крайнього зубожіння — переселення селян, шукання кра¬щої долі по далеких світах.
Про переселенців він пише свій перший твір — поему «Розбита бандура» — і шле до «Киевской старины». Але через цензурні умови твір не був надрукований.
А вночі юнак сідає за свій щоденник і виливає жалі-смутки, гіркі роздуми і пекучі болі. Одного разу написав статтю до газети «Биржевые ведомости» про знущаня місцевої влади з селян, її, хоч і в спотвореному вигляді, але надрукували. Це викликало в селі переполох. Багатії і місцева інтелігенція почали цуратись і боя¬тися вчителя. Незабаром його вижили з села.
І починаються поневіряння С. Васильченка з школи в школу, з місця на місце. Спершу переводять його до Богуслава. Тут ще більше він засумував за людьми, з якими встиг зблизитися, за відносною волею, яка була в Потоках. Затхлим мі¬щанством одгонило від богуславської інтелігенції. Знову сутички з попом, знову повчання: «Грамота мужику — меч безумному». І знову бачить Васильченко того бідного вчителя. І нема йому просвітку: або принижуйся у «вищому» товаристві, або топи свої болі в горілці. «Трудно найти сільського учителя, не скаліченого життям», — писав він згодом у «Записках вчителя».
А в лісі під Богуславом уночі збивався підпільний гурток. Часто тут виступав з палкими промовами Васильченко. В очах слухачів світилися зорі, й урочисто звуча¬ла в тиші клятва боротися проти панської сваволі, проти утисків і гніту. В головах роїлися думки... Попереду слалася дорога, важка й терниста.
...
|
|
Категорія: Література | Додав: Serega_adm
|
| Переглядів: 1864 | Завантажень: 363
| Рейтинг: 2.5/2 |
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі. [ Реєстрація | Вхід ] |
 |
Copyright MyCorp © 2024 |
 |
|
