Марко Лукич Кропивницький (1840—1910) — видатний драматург-реаліст, письменник-демократ, талановитий актор і режисер. П'єси М. Л. Кропивницького і в наш час користуються популярністю, з успіхом ідуть на багатьох аматорських і професійних сценах, учать любові до трудящого люду і ненависті до його гнобителів.
Ростуть дуби купають в небі віти, А навкруги, немов веселі діти, Дубки і липки зводяться рясні... Співає молодь молоді пісні — І, сповнені зичливості й любові, Дуби над нею шелестять Маркові. Максим Рильський
Народився М. Л. Кропивницький 10 (22) травня 1840 р. в селі Бежбайрак на Херсонщині (тепер Кропивницьке Кіровоградської області) в родині управителя поміщицького маєтку. Його дитин¬ство було тяжким: з п'яти років хлопчик залишився без мате¬ринського догляду й ласки. Майбутній драматург і актор ріс серед чужих людей. Про свої дитячі поневіряння М. Л. Кропивницький докладно розповів в автобіографії , написаній уже на схи¬лі віку. Здібному від природи юнакові так і не пощастило здобути вищу освіту: він не зміг документально підтвердити свого дворянського походження. Його захоплення театром розпочалось ще тоді, коли він був учнем повітової школи у місті Бобринці. Спробувавши свої сили в аматорських виставах, Марко Кропивницький уже ніколи не залишав театру. Протягом 1861—1871 років молодий Кропивницький працю¬вав канцеляристом, письмоводителем, секретарем у судових уста¬новах Бобринця та Єлисаветграда (тепер — Кіровоград). Він уваж¬но вивчав життя, читав твори прогресивних російських і україн¬ських письменників. Як згадує народний артист СРСР І. О. Мар'яненко, що був учнем Кропивницького і під його керівництвом починав свій театральний шлях, «основним фактором формування реалістич¬них принципів у російському театрі, а слідом за ним у театрі виставі «Наталка Полтавка» зіграв роль виборного Макогоненка. 21 квітня 1910 року, повертаючись з Одеси, де він був на гастро¬лях, М. Л. Кропивницький помер. Похований він у Харкові. На його могилі споруджено пам'ятник.
За п'ятдесят років творчої роботи М. Л. Кропивницький на¬писав більше сорока драматичних творів різного жанру. Плідно продовжуючи традиції своїх попередників — І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Т. Шевченка, він створив реалістичні картини пореформеної дійсності, показав її гострі соціальні супе¬речності. Проблеми, які привертали увагу Кропивницького-драматурга, мали важливе громадське значення. Своїми п'єсами він ставав на захист скривджених і знедолених людей, викривав і засуджу¬вав всілякі засоби гноблення панівною верхівкою трудового на¬роду й приниження людської гідності. Конфлікти його п'єс мали міцну життєву основу, були відображенням складних тогочасних соціальних процесів. М. Л. Кропивницький створив чимало повнокровних худож¬ніх типів, що яскраво й правдиво відбивали істотні сторони жит¬тя різних суспільних груп і класів. Викриваючи й засуджуючи представників «темного царства», драматург протиставляв їм по¬зитивні образи, прообрази яких бачив серед простих людей. Визначальними для драматургії М. Л. Кропивницького були реалістичні й демократичні тенденції. Він був проти надмірного побутовізму і мелодраматизму, хоч у деяких п'єсах йому часом доводилося етнографічними картинами приховувати від цензури гострі соціальні конфлікти. В листі до одного знайомого в 1906 році він писав: «Невже ж і надалі ми мусимо писати про кохання та запивать його горілкою, заспівувать піснями, притан¬цьовуючи гопаком?.. У цих моїх творах: «Розгардіяш» і «Скрут¬на доба» я взяв цілком те, що твориться в сусідніх слободах, об чім турбуються селяни і як мізкують...» (6, 511). Ранній період творчості Кропивницького припадає на 60— 70-і роки. Тоді він писав драми з народного життя, комедії, во¬девілі, інсценізував твори інших письменників. Драма «Дай сер¬цеві волю, заведе в неволю» спочатку мала назву «Микита Старостенко, або Незчуєшся, як лихо спобіжить». За побудовою вона близька до «Наталки Полтавки» І. Котляревського, «Сва¬тання на Гончарівці» Г. Квітки Основ'яненка і «Назара Стодолі» засвідчують широчінь його суспільних поглядів, високий рівень художньої і сценічної майстерності. У драмі «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» (1882) показано аморальність українських панів, їх жорстоке ставлення до своїх наймитів та бідних селян після формального скасування панщи¬ни. Образи поміщика Воронова, його дружини Наталії Семенівни є втіленням антигуманних рис поміщиків. Уперше на українській сцені з'являється ліберальний інте¬лігент зі своїми обмеженими культурницькими ідеями та пла¬нами. Зрозуміло, що такі люди, як студент-агроном Горнов, який мрів відкрити школу для селянських дітей і організувати май¬стерні, не можуть розв'язати назрілих проблем пореформеної дійсності. Безхарактерним, безвольним уявляється син поміщика Воро¬нова Борис, який закохується в селянську дівчину Оксану, але не може захистити своєї коханої від наруги з боку своїх батьків. Образами Горнова і Бориса Воронова письменник розвінчує безплідність культурницьких заходів ліберальної інтелігенції, її відірваність від життя пригнобленого народу. Колоритними рисами наділив Кропивницький образ Гордія Поваренка. Морально зіпсований умовами капіталістичного міс¬та, він будь-що прагне досягти жалюгідної мети — мати власну шевську майстерню. Критично змальовані окремі сторони пореформеної дійсності також в одноактівках «Лихо не кожному лихо...» і «По ревізії», де особливо переконливо розкрито нікчемну внутрішню сутність представників тогочасної сільської влади. З розвитком капіталізму в країні на селі відбувалося швидке розшарування селянства. «Влада грошей не тільки придавила, але й розколола селянство: величезна маса неухильно розоря¬лась і перетворювались у пролетарів, меншість виділяла купки нечисленних, але чіпких куркулів та хазяйновитих мужиків, які прибирали до рук селянське господарство й селянські землі і ста¬новили кадри сільської буржуазії, що народжувалась» '. «Чумазий іде» — так сказав ще на початку 60-х років ми¬нулого століття М. Салтиков-Щедрін, маючи на увазі появу но¬вого хижака в пореформеному селі. Жорстокий куркуль, глитай, що ставав володарем на селі,— це була страшна сила. Українські письменники демократичного напряму уважно придивлялися до життя тогочасного села, аналізували появу нових процесів і явищ, співчутливо ставилися до сільських пролетарів, кількість яких зростала. Між глитаями і сільською біднотою з'являлися і нові форми конфліктів, які мали виразний антагоністичний ха¬рактер. Драмою «Глитай, або ж Павук» (1882) М. Л. Кропивни¬цький поклав початок глибокого відображення таких конфліктів. «У конфлікті і образах п'єси «Глитай, або ж Павук» вперше в українській драматургії широко та реалістично зображені нові процеси, нові явища пореформеного українського села, точні¬ше — села кінця 70-х початку 80-х рр.» '. Конфлікт у драмі «Глитай, або ж Павук» гострий і має виразний соціальний зміст. Розвиток його здійснюється двома лініями: перша — обплутування сільським глитаєм бідної вдо¬ви Стехи та залицяння до її молодої і вродливої заміжньої доч¬ки Олени; і друга — історія зубожіння селянина Мартина Хан-долі. У п'єсі основне місце відводиться викриттю ганебного яви¬ща пореформеної дійсності — лихварства, засудженню сільського глитая в образі Йосипа Бичка, показові глибокого антагонізму між біднотою і багатіями. Яскраво окреслений образ Йосипа Бичка свідчив, що М. Л. Кропивницький пильно вивчав нові про¬цеси на селі і по-новаторському підходив до їх зображення. Зовні це начебто чулий і уважний чоловічок. Він уміє поспів¬чувати людському горю, допомогти у біді. Насправді за показ¬ною доброчинністю, за вдаваною набожністю Бичка прихована хижацька душа власника. Улесливий і підступний, він обплутав усе село, широко розпустив свої щупальці, сам ловить свою жерт¬ву. Він знає, як краще обманювати односельців, скориставшись їхньою довірливістю і скрутним становищем. Йосип Бичок у своїх діях керується єдиним принципом: «Та я б задавив би себе своїми руками, коли б пересвідчився у тім, що з грішми я не матиму, чого схочу і нащо ж і гроші тоді, на бісового батька вони, коли за них не можна купити увесь світ! Спалить їх тоді, у воду жбурнуть, на вітер пустить!..» (1, 466). Збагаченню підпорядковане все життя глитая. І хоч він не с представником сільської влади, його вплив на сільське, і навіть повітове, начальство фактично нічим і ніким не обмежений. «І суддя свій чоловік, я ж йому немалу суму дав у позику!.. Становий — кум мені! А як і вище піде, то е чим позолотити руку!» (1, 455) — зізнається сам Йосип Бичок. Важливими для розуміння соціальної суті характеру Йосипа Бичка е його власні міркування про те, що воля простому чо¬ловікові не потрібна, бо він не вміє нею користуватись. А коли ти, мовляв, бажаєш йому справжнього добра, то й «...держи його на уздечці, як коня!» Показ утисків з боку сільського глитая-лихваря, тяжкого становища бідноти і жорстоких заходів місцевої влади зробило п'єсу одним з найбільш соціально загострених творів М. Л. Кропивницького. Так, зав'язкою основної сюжетної лінії в драмі е сцена, коли до Стехи приходить збирач податків і погрожує за несплату продати все майно. Тут і з'являється Бичок. Щоб досягти своєї підлої мети, Йосип Бичок не зупиняється ні перед чим. Спочатку він домагається відправки Олениного чо¬ловіка Андрія на заробітки, потім продовжує обплутувати ста¬ру і бідну Оленину матір, кінець кінцем підробляє листа, в яко¬му Андрій ніби пише, що покохав іншу, багату, і до Олени вже не повернеться. Різ-тими підступними засобами він руйнує молоду сім'ю. З великою любов'ю і теплотою змалював Марко Лукич образ бідної жінки-страдниці Олени. Трагічна доля героїні зумовлена соціальними причинами. Олена тяжко мучиться, їй огидні залицяння Бичка, вона щи¬ро кохає Андрія. І раптом їй стає відомо, що Андрій зрадив (вона не думає, що це підробка), жінка протестує проти дикої страшної сили багатства, яка роз'єднала її з чоловіком, позба¬вила родинного щастя...
