Василь Васильович Бондар народився 15 січня 1954 року у селі Теліжинцях Тетіївського району на Київщині у селянській сім'ї. У рідному селі закінчив середню школу, працював на цегельному заводі, згодом – у сільському клубі. Військову службу проходив на Балтійському флоті, на крейсерах. Відчувши потяг до літератури ще з шкільних років, мріяв здобути відповідну освіту. Тому після служби в армії поступив на факультет журналістики Київського державного університету ім.. Т. Г. Шевченка. Період студентських років став і початком систематичної праці над словом. Сам письменник згадує: „... Перші оповідання написалися вже в університеті. Писав їх здебільшого в читальні гуртожитку, вночі: тихо в гуртожитку, ніхто не заважає... Деякі з оповідань друкувались у нашій районці...” Після закінчення навчанні в університеті поїхав за призначеням у Кіровоград, де спочатку вісім років працював у редакціях Кіровоградських газет: „Молодий комунар”, „Вечірня газета”, Бюро пропаганди Спілки письменників, Центрально-Українському видавництві. Нині — голова кіровоградської обласної організації НСПУ. Член творчих спілок: журналістської і письменницької. Перші твори (вірші) опублікував школярем у 1970 році ("Ленінські заповіти", м. Тетіїв). Оповідання друкував у часописах "Україна", "Дніпро", "Вітчизна", "Авжеж", "Кур'єр Кривбасу", "Вежа", "Літературна Україна", "Степ" та інших. Ряд творів вийшли друком у гуртових збірниках "Вітрила-83", "Оповідання-86", "Свята вода", "Десять українських прозаїків. Десять українських поетів". У грудневому номері „Дніпра” за 1990 р. Було вміщено оповідання В. Бондаря „Шутка” із коротким переднім словом М. І. Кравчука. Перша книга прози "Одвідини" побачила світ 1994 року у Кіровоградському видавництві "Степ", засвідчивши неабиякий хист автора як оповідача-дослідника. Цілком виправданим є вибір назви збірки за однойменною новелою — твором дуже цікавим за змістом і за побудовою. Всього на кількох сторінках не лише розкрито драматизм зустрічі головного героя-студента Андрія з матір’ю. Що навідала його в гуртожитку, а й вміщено кілька відшліфованих вставних новел з життя села: розповіді матері про Марію Бо лиху, про діда Гарійона, про бабу Дарку, спогад про мамині повоєнні поїздки в Західну Україну. Через приїзд матері відбулися й Андрієві одвідини рідного села, за яким так скучив (він зміг відчути це тільки тепер). А ще — з кожним твором книги тривають невеселі „одвідини” читачем сучасного села, де разом із старим побутом руйнуються, а часом і безслідно зникають великі цінності, насамперед – у людських взаєминах. Та письменник вірить, що добро, мудрість, здорове начало все ж переможуть і в духовному житті, і в побуті його героїв. Своїм учителем у літературі, головним наставником і порадником В. В. Бондар вважає Миколу Івановича Кравчука — видатного новеліста, лауреата премії ім.. Ю, Яновського та Григорія Косинки. Саме йому, досвідченому майстрові, молодий письменник довірив написати передмову до своєї першої книги. Василь Бондар — упорядник меморіальних книг: „Голоси із 33-го” (1993 р.), „Час чорного ворона”(1997 р.), „Ми, переможені Чорнобилем”(1996 р.), „Сповідь з-за грат”(1997 р.), "OST - тавро неволі" (2000 р.). Лауреат обласної краєзнавчої премії ім.. В. Яструбова за 1997 р., премії ім.. Євгена Маланюка за книгу прози „Смарагдові китиці у воді” (2003 р.) та лауреат премії ім.. Дмитра Нитченка (2006 р.). В. Бондар — активний громадський діяч. Він очолює громадську письменницьку організацію Кіровоградщини, є членом Кіровоградської обласної редколегії „Реабілітовані історією”. Він докладає багато зусиль для заповнення „білих плям” нашої історії — і як журналіст, і як дослідник. Документальна публіцистика — значна частина його доробку. Ось одне з підготовлених ним видань — „Голоси із 33-го” (голодомор на Кіровоградщині).
У 2001 році ввійшла нова книга письменника — „Смарагдові китиці у воді”... Розгорнувши її, прочитавши перші сторінки, відчуваєш щось рідне, близьке й дороге серцю: ось прізвища, які часто зустрічаються саме на нашій Тетіївщині. Ось назви вулиць і кутків у рідних письменнику Теліжинцях, ось діалектизм „обійстя”, „паністки” (нагідки), „капустельня” (айстра). Ав описі містечка відразу впізнаєш рідний Тетіїв: Таке це містечко на зелених пагорбах... Он Забрід, он Слобода, он – синіє стрічкою Роська... Людинолюбний струмінь душі присутній у кожному творі цієї книги. Читаючи оповідання „Непотрібна” не модна стримати своїх почуттів. Хіба буває більший гріх, чим кинути напризволяще свою матір? Саме так вчинила Тетяна, залишивши свою матір, стару Лукину Стручиху, замерзати в холодній хаті. Власне кажучи, старенька сама не хотіла жити зі своєю дочкою, бути зайвою, завжди зневаженою. Тому й повернулася в свою убогу хатину помирати в самотності. Ось прийшла сусідка, постукала в двері. Та не відчинила їй Лукина — соромно, боляче зізнатися односельцям у своєму горі. І розпач і біль стискають серце: чому так очерствіли, зміліли душі наших співвітчизників? Чи не від того, що тривалий час були забуті справжні духовні цінності — Бог, любов до ближнього, доброта... Ні, скоро Україна вилікується від тяжкого спадку минулого, й запанує в ній добро, злагода й взаєморозуміння. Віру в це вселяють більшість оповідань збірки „Смарагдові китиці у воді”. Особливо ж — новела „Свята вода”. В ній розповідається про те, як за часів тоталітаризму зруйнували партійні керівники хреста біля сільської криниці і церкву, а в наш час жителі села намагаються відновити все це. Закінчується твір авторськими видіннями в алегоричній картині якого — вся наша Україна. Що зводиться нині з колін, відновлюючи, відроджуючи святу воду своїх першовихідців, свого коріння.
Захопленно перечитав нещодавна Одвідини. Нещодавно Василя Васильовича переобрано Головою Кіровоградської обласної організації Національної спілки письменників України. Людина дійсно на своєму місці. А "молоді" мають талантом доводити свої претензії на "папір", а не в чатах)) А паперу всім стане, було б що друкувати.
Автора і я знаю. Шкода, що написане ним дехто сприймає як творчість. Так собі, спогади-розповіді. Ліпше б вже дійсно самородкам нашого краю дав папір зі своїх "книг" на їхню молоду думку. А "подражаніє" під Г. Тютюнника - ну просто смішно...
